Ніхто з нас не бачив святого Миколая і ніхто достовірно не знає чи вірять в нього маленькі жителі дитячого будинку. Єдине, в чому можна бути переконаним: Миколай існує. Живе він в душах тих, хто не байдужий до бідності, до скрути, до горя – до всього, чому Святий Миколай Чудотворець зараджував, поки ходив по грішній землі.
Вже вдруге за власною ініціативою активні й незалежні студенти КПІ взяли участь у благодійній акції «В допомогу дітям» в рамках якої відбувся збір речей першої необхідності для учнів Великополовецької школи-інтернату. Організатором виступи Студентськы ради таких факультетыв як :ФБТ, ІТС, ФЕЛ, ФММ, ФСП, ФТІ, ММІФ, РТФ, ПБФ, ВПІ, СРГ №18.
Миколай в душах студентів справді помітний: не очікувалося що на заклик допомогти дитині відгукнеться така кількість щедрих, самовідданих хлопців та дівчат. Усе це стало ясно вже в кімнаті на третьому поверсі 18-го гуртожитку, де зберігалися підготовані для діток подарунки: завалене приміщення, не видно було, де нозі стати. А от перехожі це зрозуміли лиш тоді, коли юрба молодих людей несла пакунки до автобуса (що, на щастя, виявився не ікарусом): з поважними обличчями, зосереджено аби не перечепитися. Найбільше дивувало те, що охочих провести неділю, 18 грудня, з дітьми з дитячого будинку назбиралося добрих 30 чоловік. А скоро сесія, а в понеділок заліки виставляють і т. д. Серед нас були КПІшники з гуртожитку й місцеві: хто з них прокинувся о 6:00 ранку я вирішила не розпитувати. Компанія зібралася дружня: по дорозі в с. Великополовецьке, що поблизу Білої Церкви, автобус гудів, як вулик, нікому в голову й не прийшло досипати вранішнє.
Водій знає, з якою швидкістю ми їхали, а от відстань в понад 100 км нікому не була помітна. Я особисто була заклопотана думками: «Куди везе нас цей автобус? Чи правильно я вдягнена? Посміхатися мені чи дивитися з сумом на діток при зустрічі, що їм говорити, як себе тримати?» Але щоб ніхто не помітив мого хвилювання я, як і всі, безтурботно бесідувала зі своєю сусідкою – людиною прихильною й компромісною: жодного разу не постало питання хто сидітиме біля вікна.
Ось ми вже й приїхали, повиходили з автобуса, ніхто ще як слід не встиг протоптати відбиток підошви на землі, як прийшла Саша – організатор з ВПІ і повідомила, що ми треті в черзі на зустріч з жителями дитячого будинку. Очевидними виявились два варіанти дії: або чекати, поки хтось перед нами награється з дітьми, вони втомляться й вже нікого не захочуть бачити або йти зараз, кентуватися з такими ж, як ми самі й вже разом грати з малечою. КПІшники – народ відчайдушний, рішучий, а найголовніше – кмітливий, ясне діло, як ми вчинили!
На території школи-інтернату все чітко: ось вхід - ось вихід, ось ландшафтна територія, позаду спортивний майданчик. А от всередині будівлі не тамтешнім складно: хоч нам й усе показали, ми дивились на картину цілісно й бачили лабіринт.
Кентами виявились голландці – старші за нас люди зі світлим волоссям. Я б радше сказала, що вони - мовчазні режисери, що впливають на ситуацію самим лише фільмуванням дитячої реакції на КПІшників: запитавши в подружки організаторів про світловолосих, у відповідь пролунало, що в дитбудинку вони опинились випадково. Мабуть, через це вони ховалися кінці зали.
Коли я побачила жителів школи-інтернату, мені одразу захотілося на щось відволіктись: з кимось заговорити, оцінити вартість чийого взуття – наче втікти від своїх думок. Дітей було небагато, так як і нас приблизно (основна частина поїхала на ялинку в місто), на вигляд вони були доволі безпосередні. А ще перелякані й наче… непотрібні. Я не знаю які їхні думки щодо цього, який, наскільки глибокий зміст вони вкладають в слова: «В мене немає мами, в мене немає тата», але щось в їхній зовнішності говорило, що кому яке діло… і що на них не передбачено навіть по квадратному метру простору в цьому світі.
Ми усі розсілися й КПІшники повели дійство: «По дорозі до вас, любі друзі, ми зустріли Миколайчика…», - дивлюся на дітей, все ще перелякані. Маленький хлопчина розглядає іграшкову бабу Ягу, цікаво про що він думає? Один за одним сипалися конкурси, призи, ігри, призи, загадки, призи. Голова Студентської ради ФБТ показав себе як справжній лінгвіст: довго слів не шукав. Вів себе нестримано, танцював, звинувачував дітей в тому, що вони нечесно грають: кожному конкурсантові вдягав на голову по додатковому гномівському ковпаку, щоб ті вже напевно нічого не бачили. Ми лиш сміялися і, мені здалося, що й діти сміялися. Хоча в словах: «Ну йолкі палкі!» чувся відчай – діти стримані, злякані. Було трійко- п’ятеро хлопчиків, що постійно реготали, часто виходили на сцену, хтось з них навіть голосно розказав віршика! Саме тоді пролунала хвиля оплесків – ми відчули, що довіра знайдена.
Їхати назад не хотілося. На спілкування з дітьми мали ще десь пів години. Хлопчик з розмальованим за допомогою фломастера обличчям кудись втік – розпитати, хто автор малюнка не вдалось. Натомість я зустріла декого іншого. В коридорі стояв самотній Юра – дев’ятирічний хлопчик в синьому комбінезоні. Розказав, що вчиться в третьому класі. Поки я заправляла йому сорочку й підв’язувала шлейки Юра продовжував:
- Я от найкращев класі читаю: 130 слів у хвилину. А ще в мене є брат. Йому 11. Але через те, що він не вмів читати його перевели в другий клас.
- А зараз вже вміє?
- Зараз вже так.
До нас підходить дівчинка Юля з коротким волоссям. На вигляд їй роки 3, вдягнена в фіолетові ретузи й жовтий светрик. Вона стоїть позаду мене і щось робить з моїм довгим волоссям. Та Юля, яка зціпивши в замок ручки шепотіла віршика, що ніхто не чув. Я вже два роки не підстригаю й ненавиджу коли хтось торкається до нього. Таку справжню радість, як тоді, коли ця дівчинка підкидала мою дівочу гордість, я не відчувала ще ніколи. Оце, друзі, щирість. Не на Захід нам треба орієнтуватися.
- А ви нам айфони привезли? – питає Юра.
- Побачиш, малий, - і посміхаюся. Звідки вони знають про айфони?
Ми зібрали манатки й поїхали. В автобусі тихо: усім нам було про що подумати. Я не б сказала, що ці діти- дорослі, скоріше – вони більш адаптовані до реалій життя. А ще в них відвертість називається щирістю.
